Доля розпорядилася так, що найбільший український поет і художник Т.Г.Шевченко, який понад усе любив Україну, майже все життя перебував далеко від неї. На рідну землю приїздив тільки в гості на короткий час і лише тричі. Засланий після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства в 1847 році солдатом в Окремий Оренбурзький корпус з резолюцією царя — «під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати», Т. Г. Шевченко ніколи не забував рідної України. «Далеко, очень далеко от моей милой, моей прекрасной, моей бедной родины, — сумував Поет у повісті „Близнецы“, — я люблю иногда, глядя на широкую безлюдную степь, перенестись мыслию на берег широкого Днепра». Та найчастіше в згадках тішили його серце картини «золотоголового, садами повитого и тополями увенчанного Киева».

Т. Шевченко вирішив побачити Україну, як про це він писав Григорієві Тарновському 25 січня 1843 року, бо «сновигаю по оцьому чортовому болотові та згадую нашу Україну», але міг покинути Санкт-Петербург тільки 15 травня того ж року, діставши відпустку від Академії мистецтв. Основна мета художника — відвідати новостворений університет св. Володимира у Києві, а також побачити історичні та родинні місця. 19 травня 1843 року Тарас Шевченко вперше після довгої розлуки приїхав до рідних країв і два тижні перебував у Києві. Кобзар висловив своє захоплення та любов до «золотоверхого міста над Дніпром» не тільки в поетичних та прозових творах, а й створив цілу добірку художніх краєвидів, у яких показав красу і велич міста. У мистецькій творчості Шевченка київську тематику започатковано дуже рано. За свідченням сучасника, земляка Феофана Гавриловича Лебединцева (1828–1888), підліток Тарас, будучи слугою і погоничем у сільського священика Григорія Кошиця, їздив не лише до Богуслава чи в ближні містечка та села, а й до міста над Дніпром. Після повернення із Золотоверхого, хлопець у вільні години захоплено малював вуглиною на коморі й стайні півнів, людей, церкву і навіть Лаврську дзвіницю. Як дослідили письменники Олексій Дмитренко (1940–2009) і Микола Шудря, маленький Тарас побував у Києві ще дитиною із старшою сестрою Катериною. Це могло статися ще за життя матері, отже, коли хлопчині виповнилося 9 літ. У ті часи люди юрмами збиралися з усіх кінців до Київських святинь перед Великоднем «на прощу».

Мабуть, навесні 1822-го чи 1823-го року відвідав місто над Дніпром і кирилівський школяр. Його, безумовно, вразили золотошатні хрести на київських горах. Перейшовши тихоплинну річку Либідь, прочани піднімалися розгрузлою дорогою, що вела на Печерське, а там, діставшись на Московську вулицю, прямували через браму, до лаврської обителі. Упродовж кількох днів, напевне ж із ночівлею в келіях, Тарасик відчув небесне диво на землі: сяйнисті оздоби церков, малиновий гомін дзвіниць, ангельський спів на хорах. Своїми коштовностями і красою мовби змагалися між собою Золотоверхий, Софія і Лавра. Богомольцям здавалося, що це зовсім не людський світ, а божий рай. Спливуть роки, а дитяча пам’ять назавжди збереже цю подорож тільки не в подробицях, а в образі якогось земного дива. Вже досвідчений народний поет-кобзар напише про це напрочуд незвичайне місто одним рядком: «Святий Київ наш великий…». Удруге, за документами, п’ятнадцятирічний кріпак Тарас Шевченко потрапив до Києва з «придибенцією» у березні 1829 року: його власник, пан П. Енгельгардт, перевозив труну з тілом батька для перепоховання до родинної церкви Григорія Потьомкіна в селі Чижовому Духовщинського повіту на Смоленщині.

Шлях із Вільшаної перетинався Дніпром, тому довелося заночувати в місті. Ще стояли березневі морози. Валка з небіжчиком зупинилася в Печерському форштадті на Ніжинській вулиці, в колишньому будинку Данила Мандрики. Місто вразило допитливого юнака величними будівлями та багатолюддям. Тоді в Києві мешкало понад тринадцять тисяч чоловік, а ще сто тисяч прочан прибувало щорічно, щоб поклонитися київським святиням. Зупинялися богомольці переважно при церквах і монастирях. Під час подорожі Тарас Шевченко зібрав чимало лубочних малюнків. В автобіографії він писав: «Странствуя с обозом за своим дидычем в Киев, Вильно и в Петербург, на постоялых дворах крал он изображения разных исторических героев, как-то Соловья-разбойника, Кульнева, козака Платова и прочих, с намерением скопировать их на досуге точь-в-точь». 1843 року, перебуваючи в Україні, Т. Шевченко записував оповідання, зокрема «Оповідання про запорожців, що із Січі приходять до Києва, де п’ють, гуляють, а потім ідуть „спасатися“ в Межигірський монастир», пісні «Ой, горе, горе!», «Ой, ішов козак з Дону, та із Дону додому», «Ой, із-під гори, та із-під кручі». Наприкінці січня 1844 року Тарас Шевченко прибув до Києва вже будучи відомим поетом і художником й оселився на вулиці Московській у «Зеленому трактирі», що належав Києво-Печерській лаврі (зведений у 1803–1805 роках; не зберігся). Тарас Григорович, до речі, згадує про цей печерський квартал у повісті «Близнецы», де оселив своїх персонажів, а поряд, на цій же вулиці квартирував його знайомий художник Ш., який нещодавно приїхав із Петербурга.

Одразу ж по приїзді Кобзар поринув у ярмаркове дійство в Будинку контрактів, що піднісся над Подолом чотириколонним портиком, увінчаний трикутним фронтоном (тепер Котрактова площа, будинок № 4). На ярмарку укладалися угоди, йшла жвава торгівля в усіх будинках майдану, а в головній залі на другому поверсі відбувалися бали, концерти, вистави, бенкети, що розпочиналися щороку 19 січня і закінчувалися 5 лютого. Тараса Шевченка цікавили не різноманітний крам та забави, а, передовсім, торгівля книжками. Зокрема у крамниці Глюксберга пропонували видання іноземними мовами. На Поштовій площі Подолу в одному із купецьких будинків поряд із Поштовою станцією жив чоловік, про якого є також згадка у творах Т. Шевченка. Зокрема, у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» автор розповідає, що послав слугу Трохима «в книжную лавку купить себе книгу по своему нраву». А в «Близнецах» сказано про «киевскую бурсу» и «Подольском базаре». Наводжу перелік київських місць перебування Тараса Григоровича Шевченка, виходячи із його творчого доробку: у повістях Кобзаря є: гора Щекавиця («Скавиця»), Рейтарську вулицю шукає Степан Мартинович у повісті «Близнецы», його герої прогулюються вулицями — Хрещатиком та Інститутською, Московською й Щекавицею перед іспитами в університеті Св. Володимира, знають вони Житній ринок, Фролівський монастир; Кирилівський притулок, Києво-Печерську лавру, їздять у «Кинь — Грусть» (тепер район Пріорки та площі Шевченка)…

Автор – Жадько Віктор Олексійович – мешканець Печерського району, український письменник, публіцист, науковець, видавець, некрополезнавець, краєзнавець, енциклопедист. Доктор філософських наук (2008), професор (2011), академік АН ВО України (з 2008; Відділення масової комунікації), академік-секретар Відділення. Заслужений працівник освіти України (2007); Відмінник столичної освіти (2012). Освітянин 2007, 2008, 2010, 2011 та 2012 років, завідувач кафедрою журналістики Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова.  Директор Інституту суспільно-політичних наук Національної академії керівних кадрів працівників культури і мистецтв (2011–2012); радник Мінстра культури України (2010). Член НСЖУ (1978), член НСПУ (2002). Член Національної спілки краєзнавців України (2010)

Література:

1. Дзюба І. «Тарас Шевченко, життя і творчість», К.2008 698 с.
2. Жадько В. «Іду за Шевченком, від Києва до Канева» К.2010, 176 с.
3. Жадько В., Лопата Р. «Ідемо за Шевченком», К.2012 268 с.
4. Жадько В., Лопата Р. «Шевченків Вільно», К.2012 256 с.
5. Жур. П. «Шевченівський Київ», 1991, 288 с.
6. Кальницький М. «Храми Києва», К.2006, 252 с.
7. Спогади про Т.Шевченка, К.1982 547 с.
8. Шевченко Т. «Документи та матеріали до біографії», К.1975 600 с.
9. Шевченко Т., ПЗТ у 12-ти т., К.2003, Т.1-6