Міжнародний центр культури і мистецтв – це справжній шедевр архітектури, спроектований всесвiтньовiдомим Вікентієм Беретті.

Один із найкрасивіших та найбільших в Києві театральних залів вміщує понад дві тисячі глядачів. Просторі фойє, зручні класи для занять художньою самодіяльністю, мармур та дзеркала – все це налаштовує на урочистий настрій, дарує піднесення і натхненний стан.

Майже 200 років тому саме в будівлі сучасного Міжнародного центру культури і мистецтв функціонував дуже престижний на той час Київський Інститут Шляхетних Дівчат. А в першій половині 20 століття в приміщенні вже колишнього Інституту НКВС коїли безчинства над репресованими сталінським режимом.

Однак життя триває, і сьогодні МЦКМ – це творчий простір. З іншого боку, ми не маємо забувати й чорні сторінки, адже це все – наша історія.

Київський Інститут Шляхетних Дівчат

На початку 19 століття на місці сучасного Міжнародного центру культури і мистецтв знаходилася садиба генерала Дмитра Бегічєва із великим триповерховим будинком. У 1834 році він подарував садибу Київському університетові, який розмістив тут частину своєї бібліотеки та деякі наукові колекції. Однак керівництво міста звернулося до закладу із проханням передати садибу під будівництво Інституту шляхетних дівчат.

Так, головний будинок садиби Бегічєва було знесено, а на його місці у 1838 році розпочалося будівництво нової будівлі у стилі пізнього класицизму, що тривало п’ять років. Автором проекту був відомий архітектор Вікентій Беретті, той самий, який спроектував червоний корпус київського національного університету імені Тараса Шевченка. Він і керував роботами, але будівництво завершував син Олександр, оскільки у 1842 році Вікентій помер.

Варто зауважити, що Інститут шляхетних дівчат у Києві урочисто відкрився 22 серпня 1838 р. і був установою закритого типу, своєрідним проміжним варіантом між середнім і вищим навчальним закладом, що надавав освіту, а також естетичне і етичне виховання дворянським, а з 1852 року — і купецьким дітям. Новостворений навчальний заклад спочатку розміщувалося в будинку фельдмаршала Ф. В. Остен-Сакена, а у 1843 р. Інститут було переведено в нову будівлю.

Перший поверх займали приймальня, гардероб, квартира начальниці, кімнати службовців та невелика лікарня. Значну частину другого поверху займав зал для зібрань, крім якого тут розміщувались класні кімнати, бібліотека, їдальня та кімнати класних дам. Вихованки закладу жили на третьому поверсі у дортуарах (загальних спальнях). У підвалах будівлі були розташовані кухня, комори, лазня та казарми для прислуг.

Для вчителювання були запрошені професори Київського університету, який «взяв шефство» над закладом.

До Інституту приймали дівчаток 10-13 років. Навчання панночок тривало шість років. Навчальний рік охоплював 11 місяців, починаючи з 1 серпня.

Після закінчення інституту його випускниці могли отримати свідоцтво «домашньої наставниці», необхідне для вступу на службу до приватних осіб, а також для роботи в початкових навчальних закладах. Поступово Київський інститут шляхетних дівчат став базовим навчальним закладом з підготовки керівних кадрів для жіночих гімназій.

Сама установа вважалася настільки престижною, що кількість бажаючих здати своїх дочок у заклад значно перевершувала можливості інституту.

Одначе, не кожна з дівчат витримувала «казармений» режим, адже відлучення з Інституту дозволялося лише у випадку тяжкої хвороби або смерті близьких родичів у супроводі класної дами, а приймати гостей вихованки могли лише в певні години і у свята.

Завершилася історія Київського інституту шляхетних дівчат 20 лютого 1919 року після Жовтневої революції. Він був закритий через «повну невідповідність типу школи елементарним вимогам правильного виховання дітей та антидемократичного характеру цього типу старої школи»…

Застінки НКВС

Опісля, в будівлі колишнього Інституту шляхетних дівчат, щоправда у різний час, розташовувалися гуртожиток, комунальні служби, інститут шкіряної промисловості.

Але найстрашніші та найкривавіші сторінки історії існування будівлі датуються 1934-1941 роками… У цей час тут розташували Наркомат внутрішніх справ (НКВС) – осередок терору і знущань. Підвали закладу перетворили на камери допитів. Тут було закатовано тисячі (а може десятки тисяч) радянських громадян, яких оголосили «ворогами народу». Про ці страшні події нагадує пам’ятний хрест.

У 1941 році будівлю інституту замінували і підірвали радянські війська, які відступали. Було зруйновано всі перекриття та тильну стіну.

Концертна зала

Аж до 1958 року, колись дворянська садиба, стояла в руїнах, поки її не відбудували. В процесі реконструкції було добудовано напівротонду із колонадою, всі внутрішні приміщення, які були повністю зруйновані, перепланували.

Так з’явився «Жовтневий палац», названий на честь Жовтневої революції 1917-го, профспілковий культурний центр із залою на 2200 глядачів. До спорудження Палацу «Україна» 1970 року «Жовтневий палац» залишався головною залою радянської України.

Коли Україна здобула незалежність, більшість назв, що мали радянське походження, змінили. «Жовтневий палац» перейменували на Міжнародний центр культури й мистецтв. 

Вулиця Героїв Небесної Сотні

Отож, стіни будівлі-героїні цього матеріалу за 180 років існування стали свідком багатьох карколомних подій: від шляхетних панночок до численних безчинств сталінського режиму, від війни і розрухи до концертних програм…

Але є ще дещо, про що варто згадати… Революція гідності…

На Алею Героїв Небесної Сотні, відому трагічними і водночас переломними в історії незалежної України подіями, щодня приходять сотні людей, щоб віддати шану загиблим за свободу нашої Батьківщини.

Відомо, що ця вулиця виникла на початку XIX століття вздовж давнього, знаного від часів Київської Русі, Іванівського шляху, тож і вулицю назвали Іванівською.

У 1820-1842 роки вулиця називалася Бегічевською за прізвищем генерала  Бегічева, власника садиби, про якого ми згадували вище.

В 1842 – ця вулиця отримала назву Інститутська від новозбудованого Інституту шляхетних дівчат (побутувала також паралельна неофіційна назва – Дівоча вулиця).

У 20 столітті вулиця змінювала назви: вулиця 25 Жовтня, Берлінерштрасе, вулиця Жовтневої революції, знову Інститутська…

Особливо відомою вулиця стала під час подій Євромайдану 18-20 лютого 2014 року, коли на ній відбулися масові розстріли мирних протестувальників. 23 лютого 2014 року у Верховній Раді України зареєстрували проєкт постанови щодо перейменування вулиці на вулицю Героїв Небесної сотні. Вздовж вулиці з'явилися пам'ятні знаки на честь загиблих героїв Євромайдану.

Під час Революції гідності МЦКМ теж відіграв свою важливу роль. Будівля стала прихистком для протестувальників: там облаштували місця для відпочинку, пункти обігріву, харчування та медичної допомоги. Також тут розташувались сотні Самооборони, медики, волонтери та прес-центр.

У листопаді 2014 року було ухвалено рішення щодо перейменування частини вулиці від Майдану Незалежності і Хрещатика до Ольгинської та Інститутської вулиць на Алею Героїв Небесної Сотні – саме тієї частини, де 20 лютого 2014 року відбулися наймасовіші вбивства мітингувальників.

Історія Міжнародного центру культури та мистецтв – це своєрідний відбиток історичних подій України. Для того, щоб мати свій погляд на історію, ми повинні цікавитися минулим своєї країни, міста, району… Таким чином ми проявляємо шану та повагу до тих, хто пішов у засвіти, але лишив нам у спадок те, за що ми боремося і нині, але ж виборемо!

За матеріалами зі сторінки МЦКМ, «Україна Інкогніта», Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського

Фото використано з відкритих джерел